Український підприємець, освітній експерт та викладач бізнес-шкіл Володимир Страшко написав об’ємний матеріал на «Дзеркалі Тижня», який присвятив національній цифровій платформі «Мрія».
Мета її створення — надати кожній школі безкоштовний доступ до сучасного цифрового інструмента, зробити адміністрування освіти ефективнішим та прозорішим. Продукт створений як частина цифрової трансформації освітнього сектору й подається як сервіс для всіх державних і комунальних шкіл.
Як зазначає Страшко, для багатьох закладів освіти така платформа стала очевидним вибором, оскільки школи не могли собі дозволити комерційні рішення. Однак ця безкоштовність «Мрії» не є результатом волонтерства — у проєкт вкладено значні кошти, зокрема й донорські. А сам запуск відбувся за умов, коли на ринку вже існував понад десяток приватних платформ електронних щоденників, які працювали за ринковою логікою, вкладали в розвиток власні або інвесторські кошти та намагалися будувати сталу бізнес-модель. Запуск «Мрії» фактично виштовхнув їх із ринку, що в перспективі може призвести до наявності лише одного продукту, яким користуватимуться всі середні школи, адже не буде економічних та адміністративних стимулів робити щось інше.
Успішні країни — це ті, громадяни яких можуть реалізувати підприємницький потенціал, а не боротися з країною за «місце під сонцем». В умовах, коли держава, навпаки, обмежує вибір — настає занепад. На думку Страшка, в даному випадку історія з «Мрією» дуже схожа. Адже це приклад, коли держава створює нерівні умови.
Що відбувається з ринком EdTech
Результати запуску «Мрії» для ринку електронних освітніх сервісів в Україні є руйнівними. За оцінками Володимира, щонайменше 10—12 платформ, які працювали в сегменті електронних щоденників, втратили ринок. Компанії, які вкладали інвестиції в продукт, змушені призупинити розвиток або переорієнтуватися на інші ринки. Більшість таких українських компаній, навіть заснованих з орієнтацією на внутрішній ринок, у результаті змушені шукати шляхи виходу за кордон, бо в Україні ринку для них немає. Приватна освіта занадто мала, а державна — недоступна. Якісь компанії переходять на естонський ринок, деякі — на польський. Хтось виїжджає до Лондона чи Каліфорнії — таким чином податки йдуть не в державний бюджет, а в бюджети інших країн. Крім того, частково релокуються команди компаній.
Тобто утворюється ситуація, коли, з одного боку, держава вимагає від бізнесу бути патріотичним, сплачувати податки, створювати продукти, а з іншого — диктує умови, за яких легше просто вивезти все за кордон.
Про співпрацю на ринку
Команда «Мрії» неодноразово підкреслювала готовність до співпраці. Її представники говорять про інтеграцію з іншими сервісами, про бажання будувати екосистему. Однак, за словами Страшка, практична реалізація викликає запитання. Під час публічних обговорень, зокрема на панельній дискусії «EdTech: бізнес та держава», керівники «Мрії» відкрито заявили, що наразі мають лише дві інтеграції — з проєктами «Куншт» і «Projector». Водночас ці інтеграції стосуються виключно контенту, а не платформ. І що важливо — на безоплатній основі.
Жодних компенсацій авторам чи правовласникам за використання контенту не передбачено. Для більшості EdTech-компаній така співпраця не має сенсу. Платформи не можуть інтегруватися як повноцінні сервіси, бо немає ні технічних інтерфейсів, ні бізнес-моделі, яка б це дозволяла. Таким чином утворюється імітація партнерства. Якщо ж держава дійсно прагне залучити бізнес до екосистеми, їй слід створити вигідні для всіх сторін умови.
Ілюзія вибору
На папері все виглядає чесно, адже держава не забороняє школам користуватися альтернативами. Проте державні школи зазвичай не мають окремого бюджету на купівлю цифрових сервісів. Крім того, немає чіткого механізму, як це можна зробити законно, без ризику для директора чи бухгалтера. Адже будь-який платіж за EdTech-сервіс автоматично викликає запитання: навіщо платити, якщо є безкоштовна «Мрія»?
Ще одним важливим фактором є інституційна інерція. Якщо школа перейшла на «Мрію», то повернутися назад буде майже неможливо: всі дані перенесено, інструкції видано, всі звикли до сервісу. Якщо з’явиться краща платформа — її вже не зможуть обрати навіть формально. Тобто відбувається державна централізація під прикриттям «доступності». Адже жодна приватна компанія не буде інвестувати в те, що ніхто не купить, навіть якщо воно краще.
Досвід інших країн
Як приклад у своєму матеріалі Страшко наводить Естонію, де держава чітко розмежовує свою роль: вона забезпечує інфраструктуру, кібербезпеку, формулює вимоги й стандарти, але не створює власних продуктів, якщо схожі вже є на ринку. Інший підхід використовує Норвегія: країна створює відкриті стандарти даних, з якими мають бути сумісні всі освітні сервіси, але не обмежує школи у виборі. Заклад має бюджет і може купувати той сервіс, який йому підходить. Держава є лише модератором стандартів.
Ще однією країною, яка зробила величезний крок у цифровізації освіти, став Уругвай. Там дійсно існує централізована цифрова платформа, але ключовою відмінністю від ситуації в Україні є те, що держава не витісняла приватних гравців, а, навпаки, активно співпрацює з освітніми компаніями. Велика Британія також надає школам повну свободу вибору інструментів. Водночас, якщо виникає потреба в централізованих рішеннях, держава організовує тендери, у яких конкурують приватні компанії.
Якою має бути політика держави
Володимир вважає, що головне завдання держави в подібних випадках — створити умови для конкуренції, зафіксувати стандарти, забезпечити інфраструктуру й гарантувати справедливі правила гри. Не більше. В українських реаліях це означає наступні кроки:
Фінансова децентралізація для шкіл — школа повинна мати право витрачати частину бюджету на цифрові сервіси.
Створення публічного реєстру сертифікованих EdTech-продуктів — замість створення одного продукту під дахом держави уряд може забезпечити школам каталог перевірених сервісів, які відповідають стандартам, а заклад обиратиме те, що для нього зручно.
Прозора модель компенсацій для інтеграцій — якщо держава все ж таки просить бізнес інтегруватися в загальнонаціональну платформу, має бути чітка ринкова модель: або грантове фінансування, або закупівля послуг.
Відмова від монопольного мислення — держава не повинна «витісняти» бізнес, вона має створювати правила, в межах яких бізнес і громади будують інновації.
«Пілоти» замість нав’язування — навіть якщо розроблення державного продукту вже запущено, його варто зробити агрегатором для ринку, а не єдиним постачальником рішень. Спочатку — «пілоти» в окремих регіонах, паралельно з підтримкою інших рішень. Ринок покаже, що краще, — тоді варто масштабувати.
Усі ці кроки демонструватимуть силу держави, яка не потребує монополії. Саме так формується інклюзивна економіка. І саме так EdTech-сектор зможе розвиватися в Україні й для України.
Журналіст: Огей Антон Володимирович
Коментарі
Дописати коментар